Одного разу мій знайомий вирішив переїхати в Ужгород. Він думав, що це маленьке затишне місто, де всі ходять у капелюхах і п’ють вино. Але перше, що він вивчив — це те, що Ужгород ділиться не просто на райони, а на «світи», які між собою не завжди перетинаються.
Він почав з БАМу. Це такий район на горі, де живуть або студенти, або лікарі, або ті, хто дуже любить ходити вгору. — Тут чудовий вид на замок! — переконував його маклер на ім’я Бейла. Кум подивився у вікно: замок справді було видно, але тільки якщо вилізти на підвіконня і триматися за антену. — А де тут найближчий магазин? — запитав він. — Ой, газдо, — зітхнув Бейла, — на БАМі магазини — це розкіш. Тут треба мати або машину, або міцні коліна.
Тоді він спустився в район Радванки. Йому сказали, що там «автентично». Автентичність закінчилася на тому, що на першій же хвилині до нього підійшов хлопець у яскравій жилетці й запитав, чи не хоче він купити набір гайкових ключів, які підозріло нагадували ключі від сусідньої автівки. — Ні, дякую, — сказав кум. — Тоді хоч погачу купи (угорська випічка), — не розгубився хлопець. Кум зрозумів: Радванка — це район, де ти або свій, або ти покупець.
Далі був район Шахта. Кум чекав побачити терикони, а побачив… ліс. — Де шахта? — питав він у перехожих. — Шахта в душі, — відповідали йому старі ужгородці. — Тут колись щось копали, а тепер тут копають тільки картоплю і спокій. Там йому запропонували квартиру в будинку, де стіни були такі товсті, що телефон ловив тільки сигнал з Будапешта.
Зрештою, він опинився на Минаї. Це район-загадка: він ніби вже не Ужгород, але якщо ти скажеш про це минайцю, він на тебе образиться. Там квартиру здавала пані Маріка. Вона зустріла його в халаті кольору сакури і з ходу запитала: — Ви каву п’єте з цукром чи з повагою? — З повагою, — швидко зорієнтувався кум. Це була правильна відповідь. Пані Маріка винесла йому «деци» (сто грамів) кави, від якої в кума миттєво відкрилося третє око і він почав розуміти угорські новини по телевізору.
Але з ключами вийшла заминка. — Дивись, золотий, — сказала пані Маріка. — Оце ключ від хвіртки, оце від дверей, а оце — від поштової скриньки. Але скриньку не відкривай, там живе павук Іштван, він дуже нервовий, бо йому не приносять газет. Квартира була на першому поверсі, і балкон виходив прямо в чийсь сад. — А чий це сад? — запитав кум. — То мій сад. Там росте ківі. Якщо будеш добре поводитися, дозволю тобі збирати врожай у листопаді.
Кум зняв ту квартиру. Але першої ж ночі виявилося, що Минай — це район тихих воєн. Сусід зліва о п’ятій ранку починав косити траву, а сусід справа о шостій випускав гусей, які гоготали так, ніби вони охороняли не подвір’я, а ужгородський замок від облоги.
Коли кум вирішив поїхати в центр, на Корзо, він дізнався про «ужгородський час». Це коли тобі кажуть «буду через 5 хвилин», а мають на увазі «якраз доп’ю каву, поговорю з кумом, згадаю, куди поклав ключі, і, може, по обіді вийду».
Мораль: В Ужгороді не треба поспішати. Якщо ти шукаєш квартиру, вона сама тебе знайде, коли ти сидітимеш на набережній біля Ужа і дивитимешся, як тече вода. Головне — не чіпати павука Іштвана і завжди погоджуватися на «деци» кави.