Після Львова мій герой думав, що він гуру нерухомості. Але Ужгород зустрів його тишею, від якої закладало вуха, і оголошеннями, де замість ціни часто писали просто: «Домовимося за кавою».
Він почав із району “Новий район” (який, звісно, вже років тридцять як не новий). — Тут усе поруч! — переконував маклер Лоці, який мав таку швидкість мовлення, що слова обганяли одне одного. — Ось тут ринок «Гіппо», тут «Боздоський парк», а тут — сусіди, які знають, що ти купив на вечерю, ще до того, як ти зайшов у під’їзд. Квартира виявилася непоганою, але балкон виходив прямо на дитячий майданчик, де о восьмій ранку малеча починала з’ясовувати стосунки так гучно, ніби вони ділили спадок австро-угорської корони.
Тоді він спробував район “Доманинці”. — Це майже як життя у власному замку! — казав Лоці. На ділі «замок» виявився частиною будинку з городом, де господиня, пані Жужанна, одразу поставила умову: — Життя тут просте: я даю тобі кімнату, а ти мені допомагаєш збирати черешню в червні. І ніяких гулянок, бо в мене коза нервова, вона від шуму молоко дає зі смаком адреналіну. Кум ввічливо відмовився, бо не був готовий до кар’єри агронома.
Далі був пошук у районі “Підзамковий”. Це там, де вузькі вулички, бруківка і відчуття, що зараз з-за рогу виїде карета. — Дивіться, яка автентика! — маклер показав на двері, які трималися на чесному слові і старій іржі. Ключ до цих дверей був схожий на зброю середньовічного ката. Коли кум спробував його повернути, замок видав звук, схожий на стогін привида старого ужгородського винороба. — Це не замок заїдає, це дім з вами вітається! — не розгубився Лоці.
Зрештою, кум потрапив на вулицю Корзо. Самий центр. Пішохідна зона. — Оренда тут коштує як крило від літака, — шепотіли знайомі. Але йому пощастило. Він знайшов стареньку квартиру з високими стелями, де в кутку стояв неробочий австрійський п’єц (піч). Господар, сивий інтелігент пан Василь, запитав лише одне: — Пане, ви знаєте, де в цьому місті найкраща «кава-деці»? Кум згадав пораду з минулої подорожі: — Там, де черга найменша, а аромат найбільший. Пан Василь посміхнувся і віддав ключі: — Живіть. Але пам’ятайте: в Ужгороді неділя — це святе. Якщо вийдете на вулицю о десятій ранку, не дивуйтеся, що місто вимерло. Всі або в церкві, або допивають третю каву.
Так кум оселився в центрі. Він швидко вивчив, що «піти на каву» — це не просто процес поглинання кофеїну, а стратегічна сесія, яка може тривати від сорока хвилин до трьох днів. І що в Ужгороді райони — це лише назви на карті, бо насправді все місто — це одна велика кухня, де пахне бограчем, баношем і спокоєм.
Порада: Якщо шукаєте квартиру в Ужгороді, не дивіться на ремонт. Дивіться на те, чи є в квартирі турка і чи добрі стосунки у господаря з сусідами. Бо в цьому місті твій комфорт залежить не від квадратних метрів, а від того, чи пригостить тебе сусід домашнім вином через балкон.