Після історії з діркою в стіні та віртуальним дрифтом, кум зрозумів: центр — це занадто гамірно для його тонкої душевної організації. Йому захотілося романтики, приватного сектору та «справжнього духу старого Харкова». Так він опинився на Баварії.
— Тут повітря інше, — казав він, заїжджаючи в орендований будиночок, де замість паркану була віра в краще майбутнє, а замість домофона — пес на ім’я Байрактар, який гавкав виключно з харківським акцентом («Тю! Гав! Шо?!»).
Господар будинку, чоловік із загартуванням старого фаната «Металіста», вручив куму ключі на масивному кільці. — Ось цей — від хвіртки, цей — від хати, а оцей золотий — не загуби. Це ключ від льоху. Там, кажуть, ще засновник заводу «Нова Баварія» сховав ящик пива, але знайти його зможе тільки той, хто знає всі станції метро нашої гілки напам’ять і без помилок.
Кум, як справжній дослідник, першим ділом поліз у льох. Пива він не знайшов, зате знайшов купу шарфів «Металіста» сезону 2012 року та старий велосипед «Україна», у якого замість дзвінка була встановлена сирена, що імітувала гул заводського гудка.
Вечері кум вирішив прогулятися до річки Лопань. Харківський туман — це вам не Лондон. Це субстанція, яка виникає нізвідки і має таку щільність, що в ньому можна випадково зустріти трамвай, який збився з курсу ще на Москалівці в минулому столітті.
Блукаючи в тумані, кум раптом зрозумів, що він не знає, де він. Навколо — приватні будинки, сади, і десь далеко чути, як на Основі формують товарний потяг. — Вибачте, — звернувся він до постаті, що виникла з туману. — Як мені вийти на проспект Любові Малої? — Ой, синку, — відповіла постать (це виявився дідусь у кепці «Харківводоканал»). — Ти зараз на такому перехресті, що якщо підеш ліворуч — вийдеш на Південний вокзал, якщо праворуч — на Залютине, а якщо прямо — то можеш і в Пісочин зайти, якщо натхнення буде.
Кум обрав шлях «ліворуч» і через годину справді опинився біля управління залізниці. Було пізно, маршрутки вже спали у своїх депо на Салтівці, а таксисти, почувши слово «Баварія», раптово згадували, що їм треба терміново міняти гуму на Павловому Полі.
Довелося йти пішки. По дорозі він зустрів компанію хлопців з ХТЗ, які приїхали на Баварію «подивитися на архітектуру». — Слишиш, земляк, — сказав один із них, поправляючи спортивки. — Котра година на Держпромі? Кум не розгубився: — На Держпромі зараз час пити каву біля «Скляшки», але я йду на Баварію відкривати льох золотим ключем. Хлопці настільки прониклися повагою до «золотого ключа», що навіть запропонували підкинути його на своєму «Ланосі», у якого замість музики з колонок лунало оголошення станцій: «Обережно, двері зачиняються! Наступна станція — Холодна Гора».
Коли кум нарешті дістався дому, Байрактар зустрів його схвальним гарчанням. Кум вставив ключ у замок, але той не повертався. Він згадав слова слюсаря з Рогані: «Треба з повагою». — Послухай, дорогий будиночку на Баварії, — прошепотів кум. — Я сьогодні бачив туман на Лопані і не злякався хлопців з ХТЗ. Відчинися!
Замок клацнув. Усередині пахло сушеними яблуками та історією. Кум ліг спати і йому наснилося, що він їде на вільному трамваї, який дрифтує по колу: Салтівка — Центр — Олексіївка — ХТЗ, і всюди його знають, і всюди у нього є ключі від усіх дверей Харкова.
Мораль: У Харкові неважливо, який у тебе район. Головне — мати «золотий ключ» від льоху і вміти вчасно відповісти, котра година на Держпромі.