Минув місяць з того часу, як кум переїхав зі своєї горе-квартири на Павловому Полі, де двері відкривалися тільки за допомогою грубої сили та молитви, до елітного, як він вважав, «тихого центру» біля Дзеркального струменя. Але спокій у Харкові — це поняття відносне, як якість асфальту на Барабашово.
Все почалося з того, що кум вирішив зробити «легкий косметичний ремонт». Ну, знаєте, такий ремонт, коли ти просто хочеш перефарбувати стіну, а в результаті опиняєшся з перфоратором у руках о третій ночі, намагаючись пояснити сусідам, що це просто «творчий пошук».
Він вирішив замінити плитку у ванній кімнаті. Плитка була стара, ще часів, коли на майдані Конституції (тоді ще Радянської України) стояв холодильник з морозивом «Каштан» за 20 копійок. Кум купив нову плитку на тому ж таки Барабашово. Продавець, такий колоритний дядечко з вусами, як у вокзального шаурміста, запевняв: «Це італійська плитка, прямо з Неаполя! Привезли через Чугуїв, щоб мито не платити».
Кум почав збивати стару плитку. І тут з’ясувалося, що під нею знаходиться не стіна, а… таємний хід. Ну, не зовсім хід, а якась ніша, забита старою газетою «Вечірній Харків» за 1982 рік та пустою пляшкою з-під горілки «Слобожанська». А ще там лежала записка: «Сєрога, якщо ти це читаєш, значить, я поїхав на Салтівку, до Таньки. Гроші в книзі “Капітал” Маркса, на полиці». Книги «Капітал», звісно, не було. Була тільки полиця, на якій тепер стояв пилосос «Ракета», що гудів, як літак на зльоті.
Відбиваючи плитку, кум трохи переусердствував і пробив стіну до сусідів. А там… Там жила та сама бабуся, яка, за легендою, бачила, як будували Держпром. Вона в цей момент пила чай з печивом «Харківське» і дивилася телевізор, де показували чергове засідання міськради.
— О, Сєрога повернувся? — незворушно запитала бабуся, поправляючи окуляри. — Я не Сєрога, я ваш новий сусід, — розгублено відповів кум через діру в стіні. — А де Сєрога? Він мені ще 50 карбованців винен з 85-го року. Сказав, що на ХТЗ поїхав за запчастинами і пропав.
Кум зрозумів, що ремонт закінчився, так і не почавшись. Діру довелося закладати тією самою «італійською» плиткою з Барабашово, яка за розміром не підходила, за кольором не пасувала, але зате закривала вид на телевізор бабусі.
Але найцікавіше було вночі. Кум, втомлений від боротьби з радянською архітектурою та неаполітанською керамікою, намагався заснути. І тут він почув звук… Звук, який знає кожен харків’янин. Звук, що змушує тремтіти вікна і серця. Звук дрифту на Героїв Праці.
Кум жив біля Дзеркального струменя, в центрі. Який, в біса, дрифт на Героїв Праці? Звук був настільки гучним, ніби трамвай номер 27 вирішив влаштувати нічні перегони прямо під його вікнами, обганяючи маршрутку номер 263.
Він визирнув у вікно. На вулиці Сумській, біля опери, не було ніяких трамваїв. Тільки тиша і поодинокі перехожі, які поверталися з «Парку Горького» (Центрального парку). Але звук не припинявся. Він йшов звідкись зсередини, з самої душі будинку.
Виявилося, що сусід зверху, молодий айтішник з Олексіївки, який переїхав сюди, бо «центр — це престижно», встановив собі в квартирі симулятор гонок. І кожної ночі він «їздив» по віртуальному Харкову, дрифтуючи на віртуальній Салтівці. А оскільки стіни в цьому «елітному» будинку були тонкими, як нерви студента перед іспитом в ХІРЕ, то кум чув кожен поворот керма і кожен виск шин.
— Ей, сусід! — крикнув кум в стелю. — Ти можеш тихіше на Барабашово повертати? У мене плитка з Неаполя відпадає! — Чувак, не заважай, я якраз на Нових Будинках обганяю тролейбус! — долинуло зверху.
Вранці кум, з червоними від недосипання очима, вийшов на балкон. Перед ним виблискував Дзеркальний струмінь. Золоті куполи Церкви Жон-Мироносиць сяяли на сонці. Місто прокидалося. А на дірі в стіні, закладеній нерівною плиткою з Барабашово, висіла нова записка: «Сєрога, якщо ти це читаєш, я на Олексіївці, у Інки. Гроші в симуляторі гонок, в бардачку віртуальної Лади. Бабусі 50 карбованців не віддавай, вона все одно забуде».
Кум зітхнув, зробив ковток кави і подумав: «Може, на ХТЗ все-таки краще? Там принаймні дрифт справжній, а не віртуальний».